ЖИТТЯ

Три роки тому моя подруга в четвертий раз вийшла заміж… У сорок один рік

У сорок один рік. З трьома дітьми від попередніх шлюбів. З сорок восьмим розміром одягу. Думаєте, це все? Ні. Її новий чоловік – успішний бізнесмен. Він живе в Італії, в Тоскані на віллі дев’ятнадцятого століття.

Думаєте, це все? Ні. У неї прекрасні відносини з усіма попередніми чоловіками. Перший чоловік – дипломат. Другий – лікар. Третій – політик. А сама Оленка – художник.

Думаєте, це все? Ні. Її старший син вчиться на четвертому курсі. Середня донька- на першому курсі театрального училища. А молодша дочка від третього шлюбу живе тепер з нею в Італії. 

Думаєте, це все? Ні. Через два роки перебування в Італії вона випустила свою лінію дизайнерського взуття, яка відразу стала користуватися скаженою популярністю. Якщо ви у взутті від Оленки, можете бути голою – все одно ніхто цього не помітить. Тому що всі будуть дивитися тільки на ваше взуття – красиве і незвичайне. Наприклад, босоніжки з хутром. Думаєте, жах? Ні. Це стильно – повірте.

Думаєте, це все? Ні. За рік вона схудла до сорок четвертого розміру і помолодшала на десять років. Без дієт (вона їх терпіти не може) і операцій. Від любові і велосипеда, їзду на якому освоїла в сорок років.

Реклама

Думаєте, це все? Ні. Сьогодні я зайшла в її інстаграм і побачила фотографію. Ранок. Сонце. В кафе за столиком сидить за ритуальною чашкою кави розкішна шатенка, сяюча здоров’ям, щастям і білозубою посмішкою. На колінах у неї Пуся, в ногах – біла Муся. А, може, і навпаки: на руках – Муся, в ногах – Пуся. Я її шпіців завжди плутаю. На струнких витягнутих ногах – феєрично райдужні сліпони власного дизайнерського генія. А у нас на подвір’ї, між іншим, сірість, сльота і морок. Весна до нас ніяк не добереться. Зачепилася каблучком і застрягла у них в Італії.

Тут я не витримала і подзвонила. Знаєш, що, Олено? – Без всякого вітання сказала я їй. – Не можна дражнити подруг такими непристойно красивими фотками! Це я не від заздрості. Іноді ми з нею так спілкуємося – нарочито грубувато. Вона розсміялася, а я уявила собі свою жіночну подругу. Посмішка у неї від самої душі йде, і вона така, що з глузду з’їхати можна – дивишся на неї і милуєшся, відірватися неможливо. І сама Оленка – тепла і радісна, м’яка, як ранкове сонечко. Тільки вона, як і сонечко, різна буває. Іноді від неї і сонячний удар вистачити можна. Ми поговорили хвилин десять. З’ясувалося, що у неї все дуже добре. А у мене все нормально. Загалом, все як завжди.

Не забудь, розмір мого взуття – тридцять сім, – натякнула я їй накінець. – І високу шпильку я вже давно не ношу, – нагадала навздогін. Ось так з Оленкою завжди: поговориш – і ніби старий, хороший голлівудський фільм про красиве життя зі щасливим кінцем подивилася. І на душі тепліше і легше стає. І крильця розправити хочеться. І життя змінити. І полетіти туди, куди давно хочеш, але ніяк не зберешся. Ляжеш так на диванчик, збудуєш плани, уявиш собі, як заново заживеш і, задоволена, підеш, вип’єш чайку, а там дивись, через годинку тебе і відпустить.

«Диванні мрії» – називає це діяльна Оленка. А я – диванна дівчина. А у диванної дівчини – диванні мрії і життя по накатаній доріжці. У Оленки все по-іншому. Тричі лякала вона мене своїми розлученнями і стільки ж разів – оголошеннями про нове заміжжя. Кожен раз я дивувалася: У тебе все так добре! Сім’я – це ж захищеність твоїх дітей, стабільність.

Думаєш, це все? Ні! Зрозуміло, що в шлюбі завжди щось не влаштовує, набридає, але треба ж уміти пристосовуватися, йти на компроміс, – слабо переконувала я подругу. І все життя жити з тим, що не влаштовує і нецікаво? Ти просто егоїстка! Нецікаво їй … Не влаштовує її … розлюбила вона … Олена поблажливо дивилася на мене і в очах її читалася жалість до мене, убогої. А я кожен раз переконувалася в її правоті. Везунчик вона. Якось все у неї завжди складається в житті і з усіма гарні відносини виходять. Навіть колишні чоловіки мало не дружать між собою.

В кімнату зайшов чоловік. Мій перший і єдиний, звичайний, нормальний чоловік, з яким я живу двадцять один рік і з яким виростила двох дітей.

– А що у нас сьогодні на вечерю? – запитав він, ліниво позіхаючи. Відкрий холодильник і подивися! – несподівано розлютилася я.

Він виразно підняв брову і мовчки закрив двері. Проживши стільки років разом, я навіть по його спині прочитала те, що він подумав: «Гаразд, поїм сам. Знову ПМС ». Нудно все це. Ми дві прочитані, пошарпані книги. Не бестселери. Краще подивлюся ще раз фотографії Оленки. Я гортала їх і, подумки звертаючись до подруги, сумно запитувала себе і її, маючи на увазі своє життя: «Думаєш, це все?» У відповідь подруга променіла і дражнилася щастям. На одному з фото вона була в якомусь платті і запаморочливих босоніжках на високих шпильках. Красиві ноги. Красиві босоніжки. Сяюча Оленка.

А я що? Я підійшла до дзеркала, стягнула зручні домашні штани, підвелася навшпиньки. Потім розпустила волосся і приталену футболку. «Ні! Мені теж треба носити шпильки. Рано переходити на зручний каблучок ». Я уявила, як іду по вулиці в розкішних босоніжках, красивому платті, з невеликою сумочкою. До речі … Куди це я йду? Ну, припустимо, в театр. І ось я, вся така красива, дрібними кроками до Великого театру.

До речі … А з ким я туди йду? Я швидко перегорнула  мізерну картотеку знайомих. Сумна картина виходить: дожила до сорока років, а в театр сходити ні з ким. Доведеться з чоловіком. Ну добре. Мрію далі. Я в театрі. Партер. З оркестрової ями піднімаються оксамитові звуки інструментів. А у мене в крові веселяться бульбашки шампанського з буфету. Розкішні декорації. Потім дорогий ресторан. Потім додому на таксі … Від цих фантазій мені захотілося переміряти всі сукні до ще некуплених босоніжок. Переміряла. І, знаєте що? Полегшало. І взагалі, що це я так давно не була в театрі ?! Чоловік знову зайшов до кімнати. Побачивши мене при параді, здивувався:

-Куди це ти проти ночі?

-В театр! – з викликом відповіла я, стоячи навшпиньки в уявних босоніжках.

-А з ким? – розгублено запитав чоловік.

-З тобою! – знову з викликом відповіла я. Чоловік на секунду сторопів, зам’явся, а потім видав:

-Знаєш, Свєтка, я не знаю, чого ти останнім часом дуриш і скаженієш, але я тобі так скажу: ми з тобою прожили двадцять один рік, і я з тобою хоч в театр, хоч на край світу піду. Тому що я люблю тебе, дуру мою дурну!

Думаєте, це все? Ні. Потім він сказав: “А зараз підемо вечеряти. Я картоплю відварив і скумбрію порізав, тому що їсти твою курячу грудку на пару з брокколі я не буду”. Думаєте, це все? Ні. Тому що потім ми пили вино і розмовляли, перебиваючи і впиваючись один одним, до самого ранку. Як в молодості. Думаєте, це все? Так! Тому що те, що було далі, я, при всій моїй повазі до вас, розповідати не буду.

P.S. Але босоніжки на високих шпильках я все-таки купила.

Фото – Psychologies.ru.

Реклама
Читати далi

Також цiкаво:

Close